"Солдати платять страшну ціну за наші гріхи, за нашу слабкість... " У 2016 р. світ продовжував повільно, але впевнено валитися з ніг на голову. Або (якщо ви ностальгуєте за 80-ми) — навпаки: з голови на ноги.
Ми наблизилися до межі, після якої те, що було незаперечним і важливим, може стати смішним і наївним. Наприклад, мрія про Єдину Європу. Або розуміння, що демократії мусять триматися разом перед обличчям диктатур. Або що XXI ст. принципово відрізнятиметься від XX. Виявилося, що не факт. Пункт перший людського пізнання світу не змінився від часів Сократа: я знаю, що нічого не знаю. І щоразу, коли навколишня реальність нас захоплює або жахає, — дивися пункт перший.
Специфіка моменту
Так само, як ніхто не спрогнозував 1989 р., — ніхто не спрогнозував і 2016-го. Крім тих, хто мріяв, щоб свобода зникла, а правда не плуталася більше під ногами. Ну що ж, досі їхні мрії збуваються. Не те щоб "Путін розвалив Захід". Просто так збіглося. Давно помічено: історія схожа на зебру. На жаль, зважаючи на анатомічні особливості зебри, ця обставина лише до певного моменту дає підстави для оптимізму. Зараз ось настала чорна смуга. Ліберальну глобалізацію оголосили почилою в бозі й здали в утиль (поспішили чи ні — покаже час). Ліберальний світопорядок, побудований на розумінні, що свобода — це добре, а несвобода — зле, — захитався. Світовий демократичний проект закрився чи то на ремонт, чи то на переоблік. Швидше — на переоблік, бо стукіт цифр став для західних демократій привабливішим, ніж мелодія ідей.
Ідеї, які були драйвом останніх десятиліть, раптом втратили свою закличність. Не те щоб Захід їх відкинув, ні. Просто демократія і свобода перестали бути знаменом. Вони стали атрибутом "істеблішменту", тоді як у західному виборці прокинулися первісна стадність і майже фрейдистське прагнення до рішень, пристосованих до твіттер-формату. І далеко не факт, що це скоро мине.
Роль особи в цивільному
Виявилося, що не тільки західна демократія та ринкова економіка можуть відкрити шлях зростанню добробуту, а й нові форми східного авторитаризму. Наприклад, необмежена в часі та повноваженнях влада приємної в усіх відношеннях людини в цивільному. Оскільки ж ця людина приємна в усіх відношеннях, то можна навіть і потерпіти, коли добробут не зростає. Демократія — це клопітно, важко, брудно й не завжди ефективно. А людина в цивільному — завжди охайна, рішуча, своєчасна і приємна. Причому не тільки співвітчизникам, а й лівакам, націоналістам, неофашистам і просто "борцям із імперіалізмом" в усьому світі.
Сьогодні вже можна сказати: Росія запозичила народжену на Заході ідеологію антиглобалізму, накачала її фінансами, причесала, напудрила, привела в кожен західний будинок і вивела в топи світової політики. Звісно, антиглобалізм — це не марксизм. Він порожній, як барабан. Це ідеологія заперечення існуючої ідеології. Це план, достойний Клима Чугункіна: взяти й відкрутити світові годинники на 30 років назад. Однак слід визнати: чи не про це мріяла персона в цивільному, коли качиною ходою входила в Кремлівський палац 16 років тому?
Геополітика госпрозрахунку
У Заходу проблеми, більшість яких — доморощеного ґатунку. Тому трохи потішно дивитися, як голосить із приводу приходу до влади Трампа той-таки Майкл Мур — американський режисер, який сам же й переконав світ, що це Америка зруйнувала свої вежі-близнюки. І по-справжньому страшно дивитися, як путінська заповідь "мочити в сортирі" переможно простує світом — на тих-таки Філіппінах. Рука свербить переписати "Кінець історії" — авторитаризм на марші, демократія відступає. І доводиться нагадувати собі: історія не закінчується ніколи. Як і добро. Як і зло. Як і демократія. Як і деспотія. Опівночі на годинниках обов'язково з'являться нулі — але потім час обов'язково піде далі. Нам би ніч простояти.
Пам'ятаєте, як європейський проект здавався нам путівкою у щасливий побут? Ну що ж, у декого ця мрія збулася: в Європі й Америці підросло покоління, якому в матеріальному плані було дано більше, ніж будь-кому в історії людства. На жаль, саме це покоління сьогодні близьке до того, щоб стати загубленим. Біржі праці переповнені молодими, а половина тридцятилітніх живе разом із батьками. У тій-таки Італії понад 60% молодих на запитання "Чи готові ви на випадок чого воювати за свою країну?" відповіли рішучим "Ні!". Ось така вона — нова європейська реальність. Інколи здається, що Європа й Америка побудували свій комунізм, — і він їм не смакує.
Дипломатія Понтія Пілата
Європейський Союз не знає, що буде завтра. Трансатлантичне партнерство функціонує в нових, м'яко кажучи, розмитих рамках. НАТО — це ж насамперед упевненість Європи й Америки одна в одній, готовність, коли треба, "разом у розвідку піти". Чи варто говорити, що на сьогодні ні такої впевненості, ні, тим більше, готовності немає. Німецький "Шпігель" пише про закулісні дебати в Європі стосовно того, хто й що може замінити американську ядерну парасольку. Тим часом Америка, схоже, всерйоз розглядає можливість переходу світової геополітики на такий собі госпрозрахунок. Геополітика госпрозрахунку — скуштуйте це словосполучення на смак, постарайтеся до нього звикнути!
До речі, не треба звалювати все на новообраного президента. З футбольного поля світової політики свою команду забрав не він, а його попередник. І яка різниця, з яких мотивів (комерційних чи духовних) Америка дозволила Асаду вбити сотні тисяч, а Путіну — впритул наблизитися до того, щоб стати господарем становища на Близькому Сході. "Президент миру і стабільності" став президентом самоусунення й самообману. Він навіть не зрозумів, що тисячі загиблих українців і сотні тисяч загиблих сирійців — на совісті тих, хто порадив йому "шукати дипломатичні шляхи врегулювання". Якщо те, що сталося за останні кілька років навколо Сирії, — дипломатія, то засновником цієї дипломатичної школи можна сміливо вважати Понтія Пілата.
Дуже важливо, щоб ми зрозуміли й усвідомили цю обставину: дві міжнародні структури, з якими ми пов'язуємо своє майбутнє, — самі не впевнені у своєму майбутньому. Наш заокеанський партнер розколотий, — і розкол цей не на день і не на два. Доки він скінчиться — багато розумних міркувань будуть відкинуті, оскільки вони авторства "істеблішменту", і багато дурощів знайдуть мільйони слухачів, оскільки вони досить прості. Ще раз повторюю: на годинниках — нулі.
ЄС майбутнього: місто на пагорбі чи європейський ЖЕК?
З іншого боку, безумовно, має рацію мудрий старець Вольфганг Шойбле: проект європейської єдності настільки проник у кров європейців, що навіть якщо станеться найгірше і ЄС розпадеться, — європейці тут-таки почнуть створювати новий європейський проект. Просто те, що починалося як європейське "місто на високому пагорбі", так чи інакше поступово трансформується в європейський ЖЕК, зайнятий облаштуванням побуту, а не побудовою майбутнього. Ну що ж, це не зовсім те, про що мріялося 25 років тому, але по-людськи все зрозуміло. Не всі мрії збуваються.
І, до речі, скільки б ми не злилися на нинішніх можновладців у Європі, — ми ще будемо за ними скучати. Бо покоління, яке йде їм на зміну, — ще "прагматичніше". Вони дивляться на світ як на бізнес-середовище, а на окремі країни — як на бізнес-проекти. Ось цей проект працює, а ось цей — не дуже; тут можна заробляти гроші, а тут щось малим шрифтом, нерозбірливо про свободу й демократію, і залите кров'ю, — тож тут поки що грошей не заробиш.
Європа й Америка охолодилися. Росія й Азія нагрілися. З курсу фізики за восьмий клас ми добре пам'ятаємо, чим це загрожує: світ може знову тріснути. Не виключав би, що нові лінії поділу вже подумки прокреслені. Залишилося тільки з одним питанням визначитися — з Україною. Коли світ тріскатиме, сила буде не з тими, хто холодний, а з тими, хто гарячий, у кого є хоч якась, нехай простенька, але все-таки ідея. Ось російська, наприклад, — простішої не буває: "Ми найкращі, — і ми вам усім покажемо!" Чи ісламістська: "Аллах великий, — і ми вам усім покажемо!" Я знаю, яка ідея була і все ще є сьогодні в Європи, Америки. Але яка буде завтра — не знаю. Особливо якщо Україна і Сирія перетворяться на прецедент. Поки що зрозуміло одне: ні ЄС, ні Америка нічого нікому "показувати" не хочуть.
Священний Грааль. Майже новий
Україна зі своїм традиційно кепським історичним таймінгом усе-таки застрягла між цими двома світами (Заходом і Сходом) — і не має інших опцій, окрім як стояти на своєму. Бо коли тій-таки Європі пропонується здати в оренду душу в обмін на обіцяний добробут тіла (більше Путіну поки що не потрібно), то від України Путіну потрібні і душа, і тіло. Як людина, котра цілком щиро вірить, що "ми один народ", він резонно здогадується: українська революція — це почасти й революція російська. І, не задушивши її, він не відчуватиме, що "всім показав". Справа його життя буде незавершена.
Отож Україні треба бути готовою до самотнього існування під потужним пресом. Борючись за свою свободу, ми опиняємося в ролі хранителів несподівано нікому не цікавого (але однак священного) Граалю. І наш єдиний шанс — не продаючи душу, ввійти в цей новий цинічний світ. Не випускаючи Грааль із рук, перетворитися на функціональний бізнес-проект. Зробити так, щоб гейтси і тіллерсони світу цього відчули в нас запах грошей.
Навести в країні (вибачте за банальність!) порядок. Дати по руках бюрократам. Приборкати корупцію. Ну якщо вже не приборкати — то бодай зробити її стабільною (у світі є прецеденти, коли корумповані країни на певний час ставали успішними, після чого, правда, їм усе одно доводилося вибирати: корупція чи успіх). І нагадати нашим хранителям закону, що найпатріотичніший закон — це свята недоторканність кожного вкладеного в Україну долара чи євро.
Скорботна бездушність
Веселі часи настали: шлях до серця йде через гаманець. І, поки Путін фізично не атакував когось на Заході, — інші аргументи не сприйматимуться. Утім, навіть якщо атакує — протверезіння Заходу під великим сумнівом. Його налаштування нагадує назву старого сокуровського фільму — "Скорботна бездушність". "Так, у Європі перекроюють кордони... Так, українці розплачуються за те, що повірили Європі... Так, сотні тисяч невинних цивільних приносяться в жертву Асаду, — а що робити, не воювати ж?.. Санкції — шлях у нікуди... Треба дати шанс дипломатії... Треба дати можливість Путіну врятувати обличчя..."
Недавні австрійські вибори дали хоча й маленьку, але надію, що Європа не розміняє свою душу на нафтові долари. Але Австрія — невелика країна. Доля Європи вирішується не тут. Доля Європи — принаймні почасти — вирішується в Україні. Бо в Україні дається відповідь, чи має сучасна людина право на свободу. Першу відповідь ми вже почули в Сирії. В Україні буде друга, і остаточна. Сподіваюся, інша.
Збіги — така сама частина нашої реальності, як і логіка історії. Але та обставина, що історики ведуть відлік сучасної кризи демократії з 2006 р., тобто з того моменту, коли остаточно здувся пафос Помаранчевої революції, — не збіг. На якогось не того метелика наступили ми тоді. Щось важливе розладналося у світовому балансі добра і зла, свободи й несвободи, коли людське прагнення до високого було розміняне на ниці політичні чвари. Зараз український народ взяв в історії другий шанс. Він важчий і кривавіший. Наша свобода не потрібна ні Заходу, що дуже хотів би зайнятися собою, ні Росії, що дуже хотіла б нас поглинути.
Треба розуміти одну річ. Доки не грянула Революція Гідності, курс історії був досить очевидний. З одного боку — красиво округлявся Європейський Союз, з іншого — округлялася умовна зона впливу Москви. Наступним етапом було б вибудовування гармонійного співробітництва між цими двома колами. Але сталося те, що сталося. Імперська неспроможність Росії поважати Україну, європейські ілюзії стосовно Росії і (найголовніший чинник!) небажання молодих українців піддатися на путінські обіцянки сплутали всі карти. Ми не потрапили в одне коло, відмовилися потрапити в друге — і завадили їхній майбутній гармонії. Звідси лють Москви і нарочите "недорозуміння" Заходу.
Контури майбутнього
Важлива свобода чи не важлива? Є правда, чи її немає? Чим були останні 25 років — міражем чи моментом істини? Дивлячись на Захід і на Росію, даєш одну відповідь. Дивлячись на Україну — іншу. Один народ стоїть до кінця на останній межі муки, тоді як інші відрікаються, не дійшовши й до першої. Імовірно, щось таке особливе є в цьому народі.
Звісно, оскільки навіть зараз, через майже три роки після окупації Криму та початку дуже підлої російської гібридної війни в Донбасі, більше половини нашого населення бачать Росію братньою країною, логічно починати пошуки контурів майбутнього компромісу, який дозволив би припинити кровопролиття. Однак особисто я не бачу жодних інших контурів, крім тих, які нагадують капітуляцію. Хтось, спеціально навчений і мотивований (не з нашого району), мабуть, уже їх шукає. Як мовиться, Бог у поміч. Питання лише в тому, чи усвідомила Москва всю безодню свого нерозуміння України — чи все ще думає, що ми такі ж, як вони, тільки дурніші.
На мою думку, поки що такого усвідомлення немає. А тому Україні потрібно діяти так, як діяло би місто перед облогою. Зібратися разом і чесно сказати самим собі: у нас багато друзів, але немає нікого, хто став би між нами та ворогом. Підмоги не буде. І якщо ворог вирішить, паче сподівань, перетворити Київ на Алеппо, то ніхто й ніщо його не зупинить. І якщо ми вирішили усе ж таки стояти до кінця, то мусимо також вирішити й інше: що в обложеному місті не може бути місця розбрату і крадійству, міжетнічній метушні, націоналістичній злобі, егоїзму, ниттю та зловтісі.
До речі, щодо ниття. А Україна все ж таки змінюється! Містер Гайд потихеньку перетворюється на доктора Джекіла. І хоча нам, природно, здається, що надто вже "потихеньку", будьмо справедливі: ознаки змін очевидні. Інші правителі, інші посли, інші ідеї, інші правила політичного життя. Десь менше, десь більше, але це явно не 2006 р., коли велика революція пішла у вихлопну трубу.
Колосальним бажанням мас і колосальними жертвами одиниць Україна просунулася вперед. Вона за крок від того, щоби стати простором зростання для європейської економіки. Вона за крок від справжнього підйому. Потрібно — тільки — трохи більше всього хорошого і трохи менше всього поганого. Трохи більше миру, трохи більше справедливості, трохи більше компетентності, трохи більше оптимізму. Трохи більше впевненості в собі. Трохи менше крадійства. Трохи менше цинізму. Трохи менше цієї нашої одвічно української традиції з найменшого приводу хапати одне одного за горло. Це все залежить від нас.
Це все нам під силу. Так, світ зовні повертається в маразм брежнєвських часів. Так, Росія, як і раніше, одержима своєю величчю і готова приносити їй усе нові жертви. Так, наші солдати платять за це страшну ціну. Але що це означає для нас — усіх решти? А те, що солдати платять ціну за наші гріхи й нашу слабкість. І що потрібно наводити лад у своїх домівці, душі, роботі, словах і думках. І якщо ми всі зробимо над собою це зусилля, якщо наш дім стане чистішим, справедливішим, кращим, — то ми невдовзі помітимо, як нашої сили прибуде. А якщо нашої сили прибуде, то ми вистоїмо, хоч би що відбувалося зовні.
Джерело: http://gazeta.dt.ua/internal/nam-bi-nich-prostoyati-_.html
